“Це роз’їдає мене зсередини”: Я приховую від чоловіка, що заробляю більше
Мені 36 років. Я заміжня вже дев'ятий рік. І щодня прокидаючись поряд з ним, я брешу. Я не зраджую. Не обманюю щодо своїх почуттів. Не приховую телефон. Але я приховую одну річ, яка повільно руйнує нас зсередини: мій дохід, повідомляє Ukr.Media.
Я заробляю більше, ніж він. Значно більше. І він навіть не підозрює про це.
Коли ми вперше зустрілися, він був впевнений: "Я чоловік, я маю забезпечувати". Він завжди був гордим. Не багатим — ні, але гордим. Я тоді була "скромною дівчиною з філологічного факультету", працюючи молодшим редактором. Ми жили майже на його зарплату. Він знав, як "витягувати" нас, брав підробітки, брав кредити, щоб я могла "займатися улюбленою справою". І тоді я справді вважала: це кохання.
Потім… усе змінилося. З'явився фриланс. Потім перші серйозні проекти. Потім співпраця з іноземцями. А далі — аккаунт на платформі, про яку він навіть не здогадувався. І він досі не знає, що мій дохід тепер у п'ять разів більший за його.
Я оплатила нам відпочинок — сказала, що виграла у вікторині. Я платила за ремонт — "знайшла вигідного підрядника". Я купую йому одяг — "по акції, не хвилюйся". Він все ще вважає, що він — наша опора.
І знаєш, у чому іронія? Я не відчуваю себе переможницею. Я почуваюся зрадницею. Коли я думаю, чому я досі мовчу — мені хочеться закричати: «Тому що він би просто не витримав!».
Це не лише цифри. Це стосується його мужності, його ідентичності, того, як він себе бачить: годувальник, захисник, опора.
Для нього важливо, щоб він "тримав" сім'ю. А що, якщо виявиться, що все це — ілюзія?
Я пам'ятаю один вечір. Ми лежали на дивані, і він розмірковував: «Ну, якщо у жінки зарплата більша, ніж у чоловіка — це ж ненормально. Навіщо тоді взагалі чоловік потрібен?».
Він говорив це легко, з усмішкою. А я мовчала, стискаючи зуби. Того тижня я закрила проект на суму, якої нам би вистачило на рік життя.
І я не сказала ні слова. Чому?
Бо я не хочу його ламати. Я кохаю його не за дохід. Я люблю, як він гладить мені волосся, коли я не можу заснути. Як пам'ятає, що я не їм кріп. Як сміється над дурними мемами і каже, що я найкрасивіша навіть з пучком і в розтягнутій футболці.
Він — мій чоловік. Але я перестала бути для нього "дівчинкою, яку треба рятувати". Отже, ми граємо у виставу. Я удаю, що вдячна йому за "стабільність". А він удає, що саме він оплачує наше життя. Ми обоє брешемо. І обоє — з любові.
Але є проблема.
Коли він каже: «Може, тобі змінити роботу? Все одно копійки платять…» — я задихаюся.
Коли він серйозно міркує, що «фемінізм — це все від того, що жінки не заміжні» — я відчуваю, як зсередини все стискається. Він не знає, що його "крихка дружина" веде переговори англійською, підписує контракти, консультує команди.
Що в неї є накопичення. І подушка безпеки. І стратегія на 3 роки вперед. Він не знає… справжню мене.
І іноді мені страшно: якщо я покажу себе повністю — він мене кине. А якщо не покажу — я втрачу себе.
Нещодавно він сказав: «Ти так втомилася, може, не будеш брати підробітки? Все одно твоя робота — більше хобі».
Я не відповіла. Просто пішла у ванну і заплакала. Не через образу. А тому, що в цей момент я усвідомила: ми живемо в різних світах.
Він думає, що я тримаюся на ньому. А я вже давно тримаюся за нього. За його погляд, сповнений гордості, коли він розповідає друзям: «Моя дружина — така в мене талановита». За його спокій, бо він упевнений — все під контролем. За ту версію реальності, в якій я — м'
Джерело: ukr.media
