Нездатність визнавати помилки: як працювати з "вічно правими" людьми

Існують особи, які ніколи не визнають своїх помилок. Вони можуть заперечувати очевидні факти, спотворювати дані та шукати підтримки серед знайомих, лише б залишитися при своїй думці. Це не завжди просто прояв звичайної впертості. Часто за таким поведінкою криється глибший психологічний механізм — своєрідний захист від вразливості, страх виглядати слабким або некомпетентним. Розуміння цього не змінює ситуації: переконати їх у своїй неправоті практично неможливо, повідомляє Ukr.Media.

Чому вони не визнають помилок?

Ми всі інколи помиляємося — це природно. Більшість людей, хоча й з труднощами, можуть визнати правоту інших, якщо аргументи переконливі. Але є категорія людей, для яких сам факт помилки — практично травма. Такі особи можуть щиро переконувати себе, що завжди праві. І навіть у разі зіткнення з доказами протилежного, вони захищаються запереченням.

Причини можуть бути різними. Часто це коріння з дитинства, де за помилки карали, а право на слабкість не визнавали. Але заглиблюватися у витоки не завжди доречно, особливо в робочих чи побутових стосунках. Важливіше визнати факт: є люди, які ніколи не визнають свою неправоту, і вам, ймовірно, доведеться з цим змиритися.

Сперечатися з такими особистостями — виснажливо і безрезультатно. Вони завжди знайдуть підтвердження своїй думці. Якщо потрібно, перекрутять факти, змінять «двічі два» на «вісім» і все одно залишаться правими. Їхня поведінка — не спроба образити вас особисто, а захист їхнього світогляду.

Як це виглядає на практиці?

Такі особи:

Часто змінюють постачальників або партнерів. Ніхто не може їм догодити.
Погано відгукуються про попередніх колег. Можливо, частково справедливо, але якщо «всі погані — я правий» повторюється постійно, це сигнал.
Погано реагують на критику, навіть конструктивну. Можуть на перший погляд здаватися відкритими, але з часом стає помітно, як вони «закриваються».
Висувають завищені вимоги — до себе і до інших. Часто кажуть, що все повинно бути ідеально, помічають дрібниці.

Слід пам'ятати: кожна з цих рис сама по собі ще не є діагнозом. Спостерігайте за загальною картиною. Якщо ситуації, в яких людина стикається з критикою чи необхідністю визнати помилку, щоразу завершуються запереченням очевидного — це підтвердження моделі «вічної правоти».

Що робити: два сценарії

Перший варіант — піти. Зміна середовища іноді є єдиним способом зберегти психічне та фізичне здоров'я. Якщо після спілкування з такою людиною ви відчуваєте виснаження, злість, розгубленість чи сумніви у власній компетенції — це тривожний сигнал. Тривале перебування у такій взаємодії руйнує самооцінку.

Якщо можливо — завершіть співпрацю максимально професійно: доведіть справи до кінця, передайте проєкти, поясніть причину розриву як несумісність підходів, без емоцій і звинувачень. Конфлікти та «спалені мости» навряд чи принесуть полегшення, а можуть лише ускладнити ситуацію.

Другий варіант — залишитися і адаптувати комунікацію.

Сліпо погоджуватись із кожною вимогою — хибний шлях. Це не тільки шкодить справі, але й підставляє вас особисто: якщо проєкт зазнає невдачі, винними зроблять вас. Ваша роль як фахівця — бачити ризики та пропонувати рішення, а не перетворюватися на «виконавця забаганок».

Оптимальна стратегія — запропонувати корисні ідеї так, щоб людина вважала їх своїми. Це складніше, вимагає психологічної гнучкості та терпіння, але дає шанс зберегти стосунки та результат.

Практичні прийоми: