“Що відбуваються в нашій психіці”: Від дитячих капризів до дорослої стійкості
Чому навіть дорослі іноді ведуть себе як діти? Іноді достатньо подивитися на себе з боку, щоб це усвідомити. Ображаємося на друга, і внутрішній голос підказує: «Він завжди був проти мене!». Не отримавши відповіді на повідомлення, одразу з’являється думка: «Мене більше не люблять!». Виникає конфлікт з колегою, і здається, що весь світ несправедливий. Чому так відбувається, пояснює Ukr.Media.
Суть у тому, як наша психіка вчиться взаємодіяти зі світом. З раннього дитинства ми розвиваємо захисні механізми, психологічні інструменти, які допомагають нам справлятися зі складними емоціями, болем і розчаруваннями. Але ось у чому проблема: деякі з цих механізмів залишаються на рівні дитячого садка, тоді як інші розвиваються, дозволяючи нам сприймати реальність більш складно і глибоко. Давайте розглянемо, як це працює.
Уявіть собі новонароджену дитину. Мама поруч, годує, усміхається — мама добра. Але варто їй покинути кімнату, як починається плач. У цей момент для малюка її не існує, і це жахливе відчуття! Цей механізм називається розщепленням, це один з найпримітивніших способів захисту психіки. Він допомагає дитині хоч якось упорядкувати навколишній світ. Якщо мама іноді добра, а іноді ні, це занадто складно для сприйняття, простіше розділити її на дві крайнощі.
А що, якщо цей механізм залишається з нами в дорослому житті? Тоді світ продовжує ділитися на «все або нічого». Сьогодні — робота мрії, завтра — пекельна каторга. Вчора друг був найріднішою людиною, сьогодні — зрадник. Коли людина не може бачити складні, суперечливі сторони інших людей і ситуацій, вона стає заручником емоційних гойдалок. Ідеалізація змінюється розчаруванням, захоплення — ненавистю.
Інший класичний приклад примітивного захисту — проєкція. Уявіть дитину, яка сердиться на маму, проте говорить: «Це мама на мене злиться!». Вона не може усвідомити і прийняти свою злість, тому несвідомо приписує її іншим. У дорослих цей механізм працює так само: людина, що боїться критики, починає першою звинувачувати оточуючих у упередженості.
Чому примітивні захисти так міцно закріплюються? Вони швидкі, ефективні, захищають від тривоги, але… вони спрощують світ. А реальність, як ми знаємо, набагато складніша, ніж просто «добре» чи «погано».
На щастя, психіка прогресує, і з часом дитина починає розуміти, що мама — це не чарівна фея, створена лише для того, щоб приносити радість, а людина зі своїми справами і почуттями. Вона може і любити, і відмовляти. Вона може усміхатися, але також може бути втомленою. Це усвідомлення приходить не одразу, але саме воно формує більш зріле сприйняття світу.
У дорослому житті цей механізм проявляється так: людина здатна бачити в інших не лише позитивні чи негативні риси, а цілий спектр якостей. Наприклад, після сварки з другом він не думає: «Все, він мені більше не друг», а говорить собі: «Ми посварилися, але загалом він мені дорогий». Або на роботі: «Цей проєкт вийшов неідеальним, але я зробив все, що міг».
Зрілі захисти, на відміну від примітивних, дозволяють нам підтримувати стосунки, вчитися на помилках, сприймати себе і інших без крайнощів. Наприклад, сублімація — один з найефективніших зрілих механізмів, що допомагає перетворювати складні емоції на корисні дії. Злість можна спрямувати в спорт, страх — в підготовку до іспиту, тривогу — в творчий процес.
Гумор також є потужним зрілим механізмом. Уміння посміятися над складною ситуацією не означає уникнення реальності, а робить її трохи більш прийнятною. Уявіть людину, яка спізнилася на роботу і замість того, щоб звинувачувати себе, говорить: «Ну що ж, всесвіт знову перевіряє, наскільки я спритний».
Якщо перехід до зрілих захистів не відбувається, людина залишається в стані емоційної нестабільності. У особистих стосунках це проявляється в неможливості переносити конфлікти; найменша
Джерело: ukr.media
