Чому не злетів Т-35? /Фото: topwar.ru.
Танки Т-35 встигли повоювати у Великій Вітчизняній війні, проте навряд чи змогли залишити в неї хоч значний слід. Запам'яталася ця грізна 5-баштова машина скоріше парадами на Червоній площі, аніж успіхами в бою. А за іронією долі останній бій «сухопутний лінкор» взагалі дав у Німеччині, борючись на німців.
Британський танк Мк. /Фото: en.wikipedia.org.
Після закінчення Першої світової війни вже мало хто сумнівався в тому, що саме танки в перспективі стануть справжньою зброєю завтрашнього дня. Прогрес не стояв на місці і нові концепції бронетехніки росли як гриби після дощу. При цьому, як і у випадку з будь-яким новим шляхом у науці та техніці, конструкторами часом пропонувалися виключно екзотичні моделі техніки. Довг на конструкторів і досвід тільки війни, що закінчилася, і здорове (як тоді, здавалося) розуміння. На той час багато військових та інженерів резонно розмірковували: раз танк в першу чергу призначений для прориву ворожої оборони, то він неминуче виявиться в ситуації, коли загрози для бойової машини можуть виникати одночасно з різних напрямків.
Перший радянський танк Т-18. Легкий, звичайно. / Фото: arma-models.ru.
Саме ці теоретичні дослідження, помножені на досвід перших танків імперіалістичної війни, народили концепцію «сухопутного лінкора» – важкого багатобаштового танка для прориву ворожої оборони. Передбачалося, що така штуковина буде схожа на сухопутний корабль. Завдяки кільком вежами танк зможе буквально палити на всі боки, тим самим, не дозволяючи противнику навіть голови підняти! Важливо розуміти, що в момент часу ця концепція аж ніяк не була маргінальною. Власні багатобаштові танки намагалися конструювати у всіх промислово розвинених країнах 1920-1930-х років, включаючи США, Японію, Італію, Великобританію, Францію та Німеччину. Осторонь цього процесу не залишився і Радянський Союз, який хоч і перебував у становищі наздоганяючого, стрімко примножував свій військово-промисловий потенціал у рамках форсованої модернізації економіки та суспільства.
Танк ТГ створений за участю німців. /Фото: ru.wikipedia.org.
Перші радянські танки з'явилися наприкінці 1920-х років. Це були досить скромні за своїми габаритами та параметрами легкі машини супроводу піхоти – Т-18. Проте, власного важкого танка на той час Червона армія не мала. У становищі останніх залишалися трофейні британські Mk. V, відбиті свого часу у білогвардійців. Втім, вже до кінця 1920-х років ці машини були не лише застарілими, а й відверто зношеними. У зв'язку з чим на початку 1930-х років у Союзі розпочалася розробка власного важкого танка. На першому етапі цієї роботи до проекту було вирішено залучення німецьких спеціалістів. Результатом роботи радянсько-німецької конструкторської групи під керівництвом став досвідчений середній танк ТГ. Через низку причин машину на озброєння так і не прийняли, проте досвід, отриманий від німецьких колег, дозволив радянським конструкторам з новою силою взятися за розробку важкого танка. Роботи йшли ударними темпами і в кінці літа 1932 конструкторський колектив викотив прототип радянського «сухопутного лінкора» в особі Т-35-1.
Британський Індепендент від компанії Віккерс. /Фото: msn.com.
Примітно, що новий 5-баштовий танк був схожий на британський Vickers A1E1 Independent від 1929 року розробки. Проте документальних свідчень про те, що радянські фахівці цікавилися досвідом британських колег у цій галузі – немає. А тому є всі підстави вважати, що і в СРСР, і у Великій Британії до ідеї 5-баштового компонування прийшли незалежно один від одного. Нова машина мала не тільки вражаючий зовнішній вигляд, але й солідне за мірками свого часу озброєння. Три вежі Т-35 несли гарматне озброєння у складі одного 76-мм та двох 37-мм гармат. Інші були «прикрашені» кулеметами, загальна кількість яких з урахуванням спарених і кормових досягала 7 одиниць. У рух танк наводився 500-сильним двигуном М-17, що при масі 58 тонн дозволяв розганятися до 28 км/год і проходити шосе до 150 км. Товщина бронювання при цьому становила 30-20 мм, що за мірками початку 1930-х років було непоганим показником.
Машина швидко застаріла. / Фото: russian7.ru.
Восени 1932 року Т-35 опинився на військових випробуваннях, де в цілому зміг справити скоріше позитивне враження на військових. Хоча останні й відзначили цілу гронку недоліків нової машини. Зокрема танк розкритикували за надто складну трансмісію, недостатньо потужний двигун, великий екіпаж (10-11 осіб), недостатню уніфікацію з іншими машинами, недостатньо потужне (на думку військових) озброєння. Все це призвело до модернізації танка та появи просунутої моделі – Т-35-2. Того ж року Т-35 було запущено у серійне виробництво на Харківському паровозобудівному заводі, а через рік прийнято на озброєння.
Небагато Т-35 було втрачено в перший рік війни. /Фото: topwar.ru.
На жаль, у передвоєнне десятиліття прогрес у галузі танкобудування та артилерійських систем просувався особливо активно. Поворотною точкою у танкобудуванні того часу стала Громадянська війна в Іспанії. За наслідками конфлікту стало очевидно: протитанкова артилерія зробила різання ривок вперед у питаннях ефективності вогню, дешевизни систем та габаритів знарядь. Найгірше, нові 37-мм протитанкові гармати демонстрували жахливу ефективність проти абсолютної більшості танків того часу. При цьому вже до кінця 1930-х років 60-тонний Т-35 з його 20-30 мм опинився в когорті без п'яти хвилин легких танків. Стало цілком очевидно, що машина морально застаріла і потрібен новий важкий танк. Тоді ж критиці зазнали і численні об'єктивні недоліки концепції «сухопутних лінкорів», серед яких насамперед виявилися надмірні габарити, надмірна чисельність екіпажу та невиправдано висока маса.
З'явився новий важкий танк, який став героєм війни. / Фото: drive2.ru.
А ось цікаве відео з нашого каналу – Чому радянський потяг Москва-Петербург, який йшов в обхід, став предметом ностальгії:
Продовжуйте читати про те, як США копали льодовикові тунелі в Гренландії для ядерного удару по СРСР.