Дебютний роман Донни Тартт «Таємна історія» свого часу майже не привернув уваги українських читачів (це було 2009 року). Лише після здобуття письменницею Пулітцерівської премії за «Щигла» 2014 року, її перша книга нарешті отримала належне визнання.
Тартт завершила роботу над «Таємною історією» ще 1992 року й присвятила її своєму близькому другові Брету Істону Еллісу, автору «Американського психопата». Разом вони вивчали класичну філологію в престижному Беннінгтонському коледжі. Елліс високо оцінив роман, сприяв його публікації та навіть згадав «Таємну історію» у своїй книзі «Правила привабливості».
«Таємна історія» — це, перш за все, класичний «університетський роман». Дії розгортаються в Новій Англії, у вигаданому коледжі Гемпден (штат Вермонт), який дуже нагадує реальний Беннінгтон. Тартт, без сумніву, вклала в історію частину себе та світогляд тих років. Краєвиди й атмосфера Вермонту, змальовані майстерно, захоплюють читача.
Центральна увага — п’ятеро студентів, які вивчають давньогрецьку мову. Головний герой Річард одержимий бажанням стати частиною цього закритого кола обраних. Вони цитують античних мислителів, спілкуються грецькою, заглиблюються в давні філософські трактати та ніби живуть в іншій реальності.
З перших рядків Річард ставить ключове запитання: «Чи існує «трагічна вада» — зловісна темна тріщина, що проходить крізь усе життя, — поза межами літератури?». Тобто, чи існує гамартія (фатальна вада) насправді? Це питання буде супроводжувати читача протягом усього твору.
Сюжет розпочинається з убивства. Відомо, хто загинув, як і хто здійснив злочин. Решта розповіді — це погляд у минуле, послідовність подій, що неминуче призвели до злочину, та його фатальні наслідки.
Імена, обрані Тартт для головних героїв (Генрі, Френсіс, Чарльз, Камілла, Едмунд, Річард), свідомо відрізняють їх від другорядних персонажів, підкреслюючи їхню винятковість і певну кастовість. На противагу їм, звучать звичайні імена: Джуді, Клоук, Джад, Френк. Зовнішній вигляд героїв також контрастує з рештою студентів.
Сюжети про вбивства не є новиною в літературі. Можна згадати «Мотузку» Патрика Гамільтона (1929), яку екранізував Гічкок (1948). Однак «Таємна історія» — це не чистий детектив чи трилер. Вона запозичує елементи цих жанрів, майстерно вплітаючи їх у розповідь. З наближенням до фіналу відчуття напруги наростає.
Лихоманкові роздуми героїв про «право мають» — бути вершниками доль, чиї злочини можуть зробити світ щасливішим і чистішим, — знову повертають до теми гамартії.
Роман містить багато ніцшеанських мотивів, цитат із платонівських діалогів. Його хочеться перечитувати, аналізувати, шукати приховані алюзії.
Тартт і в дебютній роботі не відступає від себе: алкоголь та різні речовини ллються рікою (як і в текстах Елліса, це пов’язано з беннінгтонськими часами). Книга діє на читача подібно до п’янкого напою, приголомшуючи фіналом. Це ніби шекспірівська трагедія з елементами «Злочину і кари». Можна також відчути відлуння «Повернення в Брайдсгед» Івліна Во, «Мага» Джона Фаулза та «Вакханок» Евріпіда. Це література, про яку хочеться говорити, обговорювати та розбирати на цитати.
«Таємна історія» та «Щигол» — дуже різні книги, відмінності яких полягають не лише в сюжеті чи композиції, а й в інтонації та стилістиці. Хоча спільні риси все ж можна знайти.
Назва «Таємна історія» ідеально відповідає роману, відсилаючи до кількох значень, зокрема до скандальної праці Прокопія Кесарійського. Такі книги — справжня рідкість у сучасній літературі. Попри мою неприязнь до «Щигла», «Таємна історія» мене підкорила. Це одна з найкращих книг у моєму читацькому досвіді.