Батьки недодали: перестаньте тягати на собі минулі образи
90 відсотків осіб, які звертаються за розстановкою, згадують про проблеми з батьками. Вони зазвичай починають з інших тем. З сімейних ситуацій, роботи, здоров’я. Але врешті-решт все зводиться до одного — батьки мені недодали. Вони мені винні. Це переконання стає основною перешкодою у процесі. Налагодити стосунки між старшими і молодшими неможливо, коли молодший постійно вимагає. Коли йому недостатньо всього того, що вже було дано, інформує Ukr.Media.
Я згадую себе п’ять років тому, коли ця фраза мала для мене величезний зміст. Тоді я любила носитися з дитячими переживаннями, як з важкою торбою. Щоразу нагадуючи мамі, що вона могла б зробити більше для мене, дати щось іще. І згадуючи тата з докором — адже міг би, повинен був! Все це руйнувало мене і моє життя, адже я була зациклена на минулому. На старих подіях і образах. Відпустити які здавалося неможливим (адже необхідно добитися справедливості!).
І ось тепер я зустрічаю таких же дівчат і жінок. І знову бачу в них — себе і свій досвід. Я пам’ятаю, як було важко відмовитися від цієї скрині зі скарбами дитячих травм. Це здавалося дивним і безглуздим — адже кудись їх потрібно дівати.
Не можна просто залишити! Адже все повинно якимось чином компенсуватися — вибаченнями, покаянням (це таке надуте самолюбство). Це було дуже незвично, адже якщо прибрати старий сценарій — потрібно створювати щось нове — а яким воно має бути? Хто знає? Хто міг мене навчити?
Але це був найважливіший крок у моєму житті. Перестати мучитися, розбираючи минуле. Перестати скаржитися на тих, хто дав мені життя. Перестати бути жертвою. Перестати тягнути за собою свої погані спогади. Ні практики прощення, ні психоаналіз не допомагали — адже я знову і знову перебирала не найкращі спогади. Виговоритися і виплакатися давало лише тимчасовий ефект. Листи образ полегшували стан, але цього було недостатньо.
Що ж стало вирішальним моментом? Книга Хантера Бомона «Дивитися на душу». Хоч вона і для розстановників, але написана дуже простим мовою. І в ній йдеться про прості речі, до яких я тоді чомусь не додумалася. Про те, що треба бачити у своїх мамі й тату… ЛЮДЕЙ! Уявляєте — людей! Здавалося б — хіба ми цього не розуміємо? Але якби ми усвідомлювали, що вони — люди, ми б стільки не вимагали від них.
Побачити в мамі людину — це означає розглянути її життя під тверезим кутом. Її долю. Не для того, щоб жаліти (адже жалість принижує). А для того, щоб усвідомити найважливіше. Вона дала мені все, що могла. Більше в неї не було. І як би їй самій не хотілося дати мені більше — у неї просто цього не було. Хіба можна віддати те, чого немає? І хіба може мати не віддати дитині все, що в неї є? Якщо ми згадаємо про свої стосунки з дітьми — ми ж робимо для них максимум можливого. Того, що в наших силах. І навіть якщо дуже хочемо робити більше — з якихось причин не можемо, незважаючи на силу бажання.
Так само і наші мами й тати. Які виросли в повоєнний або воєнний час. Які пережили різні катаклізми. Їх самих виховували ясла з малечку. Їх часто віддавали в інтернат — або навіть забирали з неповних сімей насильно. Їм доводилося рвати зв’язки з корінням — якщо коріння вважалося «неправильним» на думку влади. Їхні батьки вірили в комунізм, а не в Бога. І вони навчалися перевиконувати плани п’ятирічок. При цьому вони самі отримали дуже мало справжньої, безкорисливої, щирої любові.
І коли вони стали батьками — вони прагнули робити все інакше. Говорити про любов своїм дітям, якщо їм це не говорили. Дати їм основу, якщо їм самім її не надали. Обіймати — якщо їх не обіймали… Вони здійснили прорив — але в межах своїх можливостей. А коли ми дивимося на них, не враховуючи їхню історію, ми знецінюємо цей подвиг. Ми знецінюємо дар життя, яке прийшло через них. Ми знецінюємо все те, що отримали. І постійно вимагаємо-вимагаємо-вимагаємо… І руйнуємо стосунки.
Наші батьки дали нам стільки, скі
Джерело: ukr.media
