Софія Яблонська: подорожі, пригоди та виклик смерті

Софія Яблонська мандрувала світом, створюючи фото- та кінорепортажі. Вона побувала в Марокко, Єгипті, Південно-Східній Азії, Новій Зеландії, Індонезії, на Таїті та в Австралії.

Софія Яблонська — жінка з неймовірною біографією: мандрівниця, операторка, режисерка, журналістка, авторка книжок-бестселерів та фільмів про екзотичні країни. Вона об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америки, Індонезію, Нову Зеландію, Австралію. Якби вона жила сьогодні, її, ймовірно, називали б тревел-блогеркою з мільйонною аудиторією.

ТСН.ua розповідає про сміливу українку, яка подорожувала пів світу в часи, коли панянки рідко залишали власні міста.

Що відомо про Софію Яблонську

Софія Іванівна Яблонська народилася 15 травня 1907 року в селі Германів на Львівщині у родині священника. Попри суворе виховання, їй вдалося опанувати чимало прогресивних курсів: машинопису, комерційної діяльності і навіть драматургії. Кінематограф, який тільки набував популярності, дуже захопив дівчину.

Певний час Софія керувала кінотеатром у Тернополі, що дозволило їй зібрати бюджет для поїздки за кордон.

У 1927 році 20-річна Софія поїхала до Парижа вивчати кінематографічну справу. Тоді ж познайомилася з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а згодом — із відомим своїми романами Володимиром Винниченком.

У Парижі жінка жила в цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром. Надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, вона вирушила до Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут подолала мандрівниця за чотири місяці.

У в’єтнамських диких горах її вкусила гадюка, яку тубільці називають «зрадливим листком смерті», вона полювала на тигра в Лаосі, хворіла на малярію, потрапила на імператорське весілля в Аннамі. Усі ці неймовірні пригоди вона підкріплювала світлинами для галицьких часописів.

На Бора-Бора, де вона стала однією з перших європейок з камерою, Софія згадувала: «Місцеві жителі дозволили мені знімати їх і назвали мене Теурою — червоною птахою».

У мандрах Софія завжди пам’ятала про своє коріння: «Я малювала мапу України… ці пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх чужинцям, що нічого не знають про наше існування».

Після мандрів Софія повернулася до Львова. Повні зали слухачів захоплено слухали її розповіді. Для багатьох подорожі були нездійсненною мрією, тому історії Яблонської ставали вікном до незнаного світу.

Однак у 1939 році Софія назавжди покинула Україну.

«Я пішла в широкий світ, щоб знайти там те, чого мені бракувало вдома — волю і простір». Навіть у найтепліших краях вона берегла три реліквії: «Кобзар», ляльку-гуцулку та дерев’яну миску.

Удари долі та останні роки

Другу світову війну жінка з родиною пережила в Індокитаї. На похороні батька, який помер невдовзі після приходу радянських військ до Галичини, 5 жовтня 1939 року, вона не змогла бути присутньою. За переказами, отець Іван Яблонський до смерті тримав листи від доньки за образами у себе в хаті і, молячись до Бога, водночас молився за свою Софію.

У 1946 році в Парижі жінка почала працювати декоратором-флористом, до чого виявила неабиякий хист. Також Софія забрала до себе матір. Смерть останньої у 1948 році стала важким ударом для неї. Згодом сталися ще дві непоправні втрати: в алжирській війні загинув її старший син, а у 1955 році помер чоловік.

Життя Софії трагічно обірвалося 4 лютого 1971 року внаслідок автокатастрофи.

«Блискуча хроніка світового круїзу стала загальнодоступним здобутком європейців, — пише історик Ярослав Поліщук. — Її відверта, смілива, розкута й щира проза справляла скандальний вплив на тогочасну інтелігенцію з її майже вікторіанською мораллю».