Мене на роботі не любила начальниця — ось головне, що я зрозуміла для себе з тієї історії
Якби я розповідала цю історію приблизно 10 років тому, вона б виглядала як казка про бідну Попелюшку та злої Мачухи. Або ж могли б бути інші варіації протистояння принцесам з лихими монстрами, інформує Ukr.Media.
В той час, на тому етапі мого життя, я сприймала ситуацію саме так. У мене була керівниця, з якою мені було дуже незручно працювати.
Я перебувала під її повним контролем, хоча сама займала керівну посаду. Вона чіплялася до мене і по суті, і по дрібницях. Контроль, критика будь-яких ідей та пропозицій. Навіть не згадаю всього, але було досить незручно. Я відчувала себе як у клітці. Сфера, ринок і сама діяльність мене влаштовували, точніше, були цілком прийнятними, однак робота під її керівництвом забирала все бажання і мотивацію.
Навіть коли я наважилася і, нарешті, пішла звідти, щоб працювати на себе, вона ще снилася мені протягом двох-трьох років. В’язкі важкі сни, очікування чергових нудних нарад, безпідставних докорів.
Пройшло чимало часу. 95% всього, що з нею пов’язано, забулося. Якось мені приснився сон, теплий, з сонечком за вікном — ми з нею в її кабінеті мило спілкувалися. Ми справді вимовляли одне одному добрі слова. Я прокинулася з почуттям легкості. Той пласт минулого повністю відпустив. Я пробачила всіх, а головне — пробачила себе. За те, що дозволяла собі залишатися там так довго, коли давно вже треба було йти.
Моє сприйняття цієї керівниці та моєї ролі Попелюшки-Білосніжки суттєво змінилося. Все стало набагато простіше. Найважливіше було не те, що вона не любила мене. Вона не була зобов’язана цього робити — вона не моя мама і не подруга. Вона контролювала, підозрювала, чіплялася, адже мала на це реальні причини. Паралельно з роботою я займалася власною діяльністю — у мене були тренінги, консультації, публікації. Я шукала виходи: вихідні, відпустки, вечори. Я не була задіяна, не бачила свого майбутнього в цій компанії. Вона, можливо, відчувала це — боялася втратити мене як робочий елемент. Вона не розуміла, що ще зробити для посилення контролю, тому перестраховувалася.
В результаті — пресинг, критика, постійна напруга.
Але головне — це не те, що вона створювала мені такі умови. Найважливіше — це те, що вона була на своєму місці, а я — ні.
Вона була грамотним операційним керівником, зосередженим на досягненні своїх показників. Як могла, так і вибудувала процеси. А мені там зовсім не місце, я давно вже переросла ту посаду та ту сферу. Мені було нудно, тісно, я тягнула цей ярмо, паралельно пробуючи щось своє. Я на той момент прекрасно це розуміла, але відкладала прийняття рішення, сподіваючись, що все якось вирішиться само. Через безглуздий страх я затягувала і не йшла.
Висновок тут один. Не варто впадати в жалощі і приміряти ролі Попелюшок і Білосніжок. Не слід нікого демонізувати. Не треба будувати завищених очікувань. Не буває так, що хтось один — мегазлодій, а хтось — пухнастий кульбабка. Кожен відстоює свої інтереси. Кожен шукає свою вигоду, кожен по-своєму токсичний.
З роками я справді вдячна тій жінці. У її жорсткому контролі, підозрілості, вивіреній операційній діяльності була своя логіка і своя користь. Десь це необхідно. Я в неї багато чому навчилася. Відкинемо аспект нелюбові до мене. Як керівник вона сильна і розумна. Досі використовую деякі її прийоми у звітності та досягненні результату. Не буквально, але в чомусь її підхід цілком застосовний.
Отже, історія про страждання від злої начальниці з часом перетворилася на усвідомлення того, що потрібно вчасно йти і обирати своє. Ніхто не зобов’язаний любити нас і носити на руках на роботі. Ми самі вирішуємо — це наше чи ні.
Джерело: ukr.media
