Корона з Кох-і-Нуром та Королева Єлизавета II. Фото: fanpage.it.
Напевно, кожен хоча б раз у житті чув про Кох-і-Нуру – діаманта, відомого своїми значними розмірами та рідкісним огранюванням. Однак за сліпучим блиском цього каменю ховається довга та суперечлива історія. Протягом багатьох століть він переходив із рук у руки, стаючи військовим трофеєм, символом верховної влади та німим свідком зміни імперій. Лише після низки воєн, палацових переворотів та політичних інтриг Кох-і-Нур опинився в скарбниці британської корони, де зберігається донині.
Таємниця походження алмазу
Кох-і-Нур, між двома іншими діамантами, у тому вигляді, в якому він спочатку був подарований королеві Вікторії, ілюстрація Лондон Ньюс, 31 травня 1851 року. Фото: vam.ac.uk.
Витоки Кох-і-Нура досі залишаються предметом суперечок та припущень. Більшість дослідників вважають, що алмаз був здобутий у рудниках Голконди біля сучасної Індії – регіоні, що у Середньовіччі вважався єдиним у світі джерелом алмазів настільки високої якості. Існує думка, що задовго до перших письмових згадок камінь знаходився у володінні індійської знаті і протягом не менше семи століть зберігався у скарбниці правлячих династій. Спочатку вага каменю становила близько 186 карат, що робило його одним із найбільших огранених алмазів свого часу. У період розквіту Імперії Великих Моголів він став частиною імператорських регалій. У першій половині ХVІІ століття камінь було встановлено на легендарному Павлиному троні – символі могольської влади та багатства. Трон, створений за наказом Шаха Джазана, був інкрустований сотнями дорогоцінного каміння, а Кох-і-Нур вінчав його, виділяючись серед решти.
Кох-і-Нур, виставлений на Великій виставці перед його повторним огранюванням, ілюстрація Лондона Ньюса, 31 травня 1851 року. Фото: brownhistory.substack.com.
Вирішальним моментом у долі діаманта став 1739, коли перський правитель Надір-шах вторгся в Індію і захопивши Делі, вивіз скарби могольської скарбниці. Згідно з переказами, вперше побачивши камінь, він вигукнув «Кох-і-Нур!», що в перекладі з перської означає «Гора світла». Так діамант отримав своє ім'я. Проте Надір-шах володів недовго. Через кілька років його було вбито, а коштовність перейшла його наближеним. Протягом наступних десятиліть камінь неодноразово змінював власників, опиняючись у руках правителів і воєначальників біля сучасного Афганістану. На початку ХІХ століття камінь став власністю Ранджита Сінгха – засновника Сикхської імперії, після чого знову опинився в Індії, але ненадовго.
Під владою Британської імперії
Кох-і-Нур на виставці серед інших діамантів. Фото: blogspot.com.
Смерть Ранджита Сінгха привела Імперію до глибокої політичної кризи. Почалася запекла боротьба влади, що супроводжувалася змовами і насильницькою зміною правителів. Разом із троном переходив із рук у руки і камінь, що вважався символом законної влади. В 1843 на престол увійшов Даліп Сінгх, молодший син (п'яти років зроду) Ранджита. Як і його батько, він носив діамант як особистий знак царської гідності, не усвідомлюючи, що незабаром позбудеться і корони, і каменю. До закінчення Другої англо-сикхської війни “Гора світла” залишався у володінні сикхів. Однак у 1849 році британським військам таки вдалося анексувати Пенджаб. У результаті десятилітнього Даліпа змусили підписати Останній Лахорський договір. Згідно з його умовами, махараджа відмовлявся від престолу, а камінь передавався британській короні. Мати хлопчика була взята під варту, а він сам незабаром був вивезений з Індії.
Перський правитель Надір-шах. Фото: images.theconversation.com.
Для Великобританії цей камінь став символом остаточного утвердження імперської влади у Південній Азії. У липні 1850 року діамант був доставлений до Букінгемського палацу, а через рік – представлений публіці на Великій виставці в Лондоні, де став однією з головних сенсацій. У 1852 році за рішенням королівського двору було проведено повторне огранювання каменю. В результаті його вага скоротилася зі 186 до 105,6 карата. Після цього Кох-і-Нур був поміщений у брошку і став особистою окрасою королеви Вікторії. Пізніше діамант увійшов до складу королівських регалій. Його включали в корони королеви Олександри, королеви Марії та королеви Єлизавети – подружжя Георга VІ. Під час Другої світової війни, побоюючись бомбардувань, британська королівська родина вивезла регалії з лондонського Тауера і таємниця сховала їх під Віндзорським замком. Після війни камінь був повернутий до Тауера, де зберігається донині. Востаннє Кох-і-Нур був показаний публіці у 2002 році – на похороні королеви-матері Єлизавети.
Питання реституції
Махараджа Даліп Сінгх у церемоніальному вбранні у 1861 році, після свого вигнання. Королева Вікторія з Кох-і-Нуром як брошка. Фото: theconversation.com. i.pinimg.com
Після здобуття Індією незалежності питання про долю Кох-і-Нура неодноразово порушувалося на державному рівні. Індія кілька разів офіційно зверталася до Великобританії із вимогою повернути камінь. Однак не тільки Індія висувала свої вимоги щодо цього, а й інші держави. Наприклад, у 1976 році з подібним запитом виступив Пакистан, а пізніше аналогічну вимогу заявив Афганістан.
Британська корона, 2002 рік. Фото: eltabloide.com.co.
Британський уряд щоразу відхиляв ці звернення, стверджуючи, що передача Кох-і-Нура була оформлена відповідно до правових норм ХІХ століття. Багато істориків та юристів зазначають, що проблема реституції ускладнюється самою історією каменю: за століття він змінив занадто багато власників, і визначити, чиї права можна вважати найбільш обґрунтованими, практично неможливо. Сьогодні Кох-і-Нур залишається не лише однією з найвідоміших коштовностей у світі, а й символом складної спадщини колоніальної епохи, яка досі викликає суперечки та не має однозначного вирішення.
Не менш захоплюючою історією може похвалитися і вилка , яка ще кілька століть тому викликала у людей одночасно страх, паніку та цікавість, не безпідставно вважаючись винаходом диявола.