Дивні та моторошні радянські традиції. Фото: pikabu.ru
У СРСР існували повсякденні звички та звичаї, які сьогодні можуть здатися дивними, лякаючими і навіть моторошними. Однак для мільйонів людей вони були частиною норми, продиктованої епохою дефіциту, суворої ідеології та колективного мислення. Радянські громадяни ховали гроші під матрац, збирали волосся після стрижки, зберігали на «чорний день» речі і беззаперечно дотримувалися негласних правил, зміст яких рідко обговорювався вголос. Розповідаємо про найдивніші радянські традиції, які викликають подив у сучасного покоління.
1. Фото на згадку з похорону
За радянських часів практикувалася похоронна фотографія на згадку. Фото: st-rudka.ru.
Точно сказати, коли і чому з'явилася ця традиція, неможливо – надто багато версій та замало прямих свідчень. Одні дослідники пов'язують її із європейською практикою посмертної фотографії ХІХ століття, коли знімок коштував дорого, а смерть приходила раптово. У разі фотографування покійного ставало єдиним шансом зберегти його образ. Померлих садили, підпирали, надаючи їм «живий» вигляд – за сучасними мірками це виглядає моторошно, але тоді подібна практика сприймалася як норма та акт пам'яті. Інша версія сягає корінням у роки Громадянської війни. Фотографії з похорону червоноармійців та героїв революції активно публікували в газетах, формуючи особливу візуальну мову скорботи та подвигу. Згодом ця практика пішла з громадського простору перейшла у приватне життя і закріпилася як негласна традиція.
У СРСР треба було обов'язково зробити фото покійного. Фото: humus.livejournal.com.
У СРСР похоронні фотографії були невід'ємною частиною процесії. Проте їх не виставляли напоказ, а навпаки – зберігали окремо, у чорних конвертах, захованих у глибині альбомів чи скриньок. Знімали все: вид кімнати з труною, особи скорботних родичів, крупним планом – обличчя покійного, вінки, квіти, а потім і саму могилу. Для радянської людини це був не елемент жаху та огиди, а спосіб зафіксувати останній момент прощання, зберегти пам'ять так, як уміли і могли в ту епоху.
2. Музика на похороні
Похоронний оркестр. Фото: wiki.oldsaratov.ru.
Оркестр на похороні – картина, яка назавжди врізалася на згадку багатьом радянським дітям. Вдень двір був звичним місцем, де панував сміх дітлахів, але варто було зазвучати трубам – по спині тут же пробігав табун мурашок та липкий піт. Глуха тягуча музика лунала раптово, і для дітей, що грають у дворі або вдома, – це було справжнім шоком. Видивляєшся у вікно – і бачиш процесію з відкритою труною, людей із заплаканими обличчями та оркестр, що йде попереду.
Похоронна процесія. Фото: livejournal.com.
За радянських часів похоронний марш був справою звичайною, особливо у містах. Музикантів надавали домоуправління чи підприємства, де працював покійний. Вважалося, що так проводжають людину з повагою та останніми почестями. Але, на жаль, ніхто не думав про те, яке враження це справляє на дітей, які ставали мимовільними свідками смерті, ще не вміючи її осмислити. Після такої ходи на землі у дворі залишалися ялинові та ялицеві гілки, прим'яті квіти, іноді стрічки. Ці сліди лякали не менше самої музики, оскільки звичайне місце для ігор на якийсь час перетворювалося на нагадування про те, що смерть десь зовсім поруч.
3. Товариські суди
Товариський суд за радянських часів. Фото: static23.tgcnt.ru.
Товариський суд – один із найсуперечливіших і найважчих звичаїв радянської епохи. Формально його подавали як вияв турботи колективу про людину, яка «збилася зі шляху», але насправді це часто перетворювалося на публічне приниження. Під гаслами виховання та перевиховання людини виводили на загальні збори та розбирали його життя буквально по кісточках (без права висловити свою незгоду).
Такі суди, зазвичай, проводилися у колективі. Фото: кострома100.рф.
Найчастіше такі суди влаштовували на роботі чи за місцем проживання. У ролі суддів виступали колеги, сусіди, партійні активісти, іноді зовсім сторонні люди. Обговорювали все: зради, пияцтво, сімейні сварки, прогули, неналежна поведінка тощо. «Тому, хто провинився», доводилося виправдовуватися перед тими, з ким він щодня вітався в коридорі або сидів за одним столом у їдальні. Юридичної сили такий суд не мав, але його наслідки були гіршими за судовий вирок. За підсумками зборів нерідко писали характеристику чи клопотання керівництву з рекомендацією покарати того, хто провинився. Догана, позбавлення премії, зниження на посаді або звільнення були звичайною справою. Головне полягало в іншому – колектив ясно давав зрозуміти, що особисте життя в СРСР належить не тільки тобі. Це був дієвий інструмент тиску, який змушував людей підлаштовуватись і мовчати, боячись вибитися із загальної норми.
4. Макарони з хлібом
Макарони з хлібом. Фото: static.kinoafisha.info/.
Макарони з хлібом – звичка, яка сьогодні викликає подив, а іноді й іронічну усмішку, але для радянської людини вона була абсолютно природною. Фраза «хліб – усьому голова» звучала не як приказка, бо як життєве правило, засвоєне лише на рівні інстинкту. Її коріння у воєнний і післявоєнний час, коли хліб нерідко ставав єдиним доступним продуктом та мірилом ситості.
Звичка, яка досі не викоренилася у багатьох радянських часів. Фото: forum.guns.ru.
Згодом дефіцит ослаб, але ставлення до хліба не змінилося. У їдальнях його подавали безкоштовно і без обмежень, оскільки саме хліб допомагав «добрати» калорії, якщо основна страва була водянистою та скоромною за всіма мірками. Так сформувалася звичка їсти з хлібом буквально все від супів, салатів та каш до пельменів та макаронів. Макарони самі по собі вважалися простою та дешевою їжею, а скибка хліба поряд робила їх, за відчуттями, більш ситними. Для багатьох старшого покоління обід без хліба досі здається неповним. Справа не тільки в смаку, а в відчутті безпеки, що глибоко вкоренилося (якщо є хліб, значить, голоду не буде). Ця звичка – німий слід, коли ситість вимірювалася не різноманітністю, а можливістю наїстися досхочу.
У наступній статті розповідаємо про те, чим годували дітей у радянських школах .