Перегляд цього серіалу розпочався винятково через акторський склад: Робін Райт та Олівію Кук. Першу люблю багато років, ще з часів «Санта-Барбари», де її молодша донька СіСі Кепвелла, Келлі, подобалася більше, ніж Іден. Згодом вона зіграла в десятках фільмів, і її гра завжди вражає. Другу ж відкрив для себе завдяки серіалу «Дім дракона», де вона втілила одну з головних ролей — королеву Алісент Таргарієн. Наскільки я був захоплений її красою та образом у «Домі дракона», настільки ж вона виявилася відштовхуючою та неприємною в першій серії «Дівчини мого сина». Це справді талант — грати настільки кардинально різні ролі. Спочатку я навіть розгубився, подумавши, чи це та сама акторка. Але ні, це справді Олівія Кук. Згодом, у міру розвитку сюжету, її героїня стає менш вульгарною та нав’язливою: до неї звикаєш, часом співчуваєш, а подекуди — відверто лякаєшся.
Історія дуже напружена, хоча починається доволі банально. Тривожна мати, схильна до гіперконтролю, не готова віддати свого «синочка-пиріжочка» в руки, як їй здається, хижачки. Те, що син безмежно щасливий поруч із цією жінкою, матір не хвилює. Мати — Лора (Робін Райт) — успішна галеристка, яка, здавалося б, живе насиченим життям. Але їй необхідно втрутитися в життя сина, та так, щоб там, крім неї та нього, більше нікого не залишилося. Звісно, в першій серії я повністю підтримував Лору, адже Черрі (Олівія Кук) — нова дівчина сина — поводилася так, що важко уявити матір, яка б схвалила таку невістку. Проте, з розвитком сюжету, багато що прояснюється, зокрема й причини зухвалої поведінки Черрі.
Серіал побудований надзвичайно цікаво: кожна серія ділиться на дві частини. Спочатку ми бачимо події очима Лори, а потім ті самі події — очима Черрі. Це захоплює! Ми наочно бачимо, наскільки по-різному обидві жінки сприймають те, що відбувається. Навіть фрази, кинуті однією героїнею, інша трактує по-своєму — як більш агресивні чи відверто образливі. Глядачі протягом шести серій будуть розриватися, стаючи то на бік матері, то на бік Черрі. Треба віддати належне: кожна з жінок намагалася налагодити контакт із суперницею, але все виявилося надто складно. Перевага періодично переходитиме від матері до коханої, потім знову до матері, і так по колу. Це триватиме доти, доки градус емоцій та пристрастей не сягне смертельно небезпечного рівня, і не стане зрозуміло: у цьому трикутнику вижити зможе лише одна.
Фінал — безжалісний. Я геть не розумію, як єдиний чоловік у цьому трикутнику — син Лори та коханий Черрі — зможе жити з усіма наслідками подій. По суті, він — абсолютний тюхтій, не здатний вчасно сепаруватися від матері. Бачиш, що стосунки двох твоїх жінок не складаються — роз’їжджайтеся на максимальну відстань, обмежуйте зустрічі з батьками до двох разів на рік у свята. Поживеш — і зрозумієш, добре тобі так чи ні. І жодної трагедії! Так, Черрі виявилася вкрай непростою дівчиною з жахливим минулим. Проте, на мою думку, її почуття до обранця були цілком реальними, і якби їм не заважали, усе могло б скластися добре, без зайвих драм.
Дивився із величезним інтересом, буквально за один вечір. Шанувальникам психологічних драм наполегливо рекомендую. Розповів максимально без спойлерів, щоб не зіпсувати інтригу. Хто вже встиг подивитися — діліться враженнями! На чиєму ви боці зрештою?