Акторський склад — Робін Райт та Олівія Кук — став головною причиною, чому я почала перегляд психологічної драми «Дівчина мого сина». Робін Райт люблю давно, ще з часів «Санта-Барбари», коли молодша донька СіСі Кепвелла, Келлі, імпонувала мені більше, ніж Іден. Згодом вона зіграла десятки ролей, і в кожній її гра залишала глибокий слід. Олівію Кук я відкрила для себе в серіалі «Дім дракона», де вона виконує роль Алісент Таргарієн. Якщо в «Домі дракона» її краса та образ вражали, то в першій серії «Дівчини мого сина» вона виглядала настільки відштовхуюче, що я поставила під сумнів, чи це та сама акторка. Однак, це справді була Олівія Кук. З розвитком сюжету її героїня стає менш вульгарною: до неї звикаєш, іноді співчуваєш, а часом — лякаєшся.
Історія доволі моторошна, хоча починається буденно. Мати, схильна до тривожності та гіперконтролю, не готова відпустити свого «синочка», якого вважає здобиччю для, як їй здається, хижої дівчини. Той факт, що син щасливий поруч із новою партнеркою, її не турбує. Мати, Лора (Робін Райт), — успішна галеристка, яка, здавалося б, живе насиченим життям. Проте вона прагне втрутитися в життя сина, бажаючи, щоб окрім них двох, там нікого не було. Спочатку я повністю підтримувала Лору, адже Черрі (Олівія Кук), нова дівчина сина, поводилася так, що навряд чи влаштувала б будь-яку матір. Але з розвитком сюжету стає зрозумілішим, чому Черрі була такою зухвалою.
Серіал побудований дуже цікаво: кожна серія поділена на дві частини. Спочатку події розгортаються очима Лори, а потім — очима Черрі. Це захоплює, демонструючи, наскільки по-різному героїні сприймають одні й ті самі події. Навіть однакові фрази інтерпретуються по-різному: як агресивніші чи образливіші. Глядачі протягом шести серій будуть вагатися, стаючи то на бік матері, то на бік Черрі. Кожна з жінок намагалася налагодити контакт із суперницею, але це виявилося надто складно. Суперництво загострювалося, переходячи від матері до коханої і назад, доки емоційна напруга не досягла небезпечного рівня. Стало зрозуміло, що в цьому трикутнику виживе лише одна.
Фінал — жорстокий і безжальний. Мені незрозуміло, як єдиний чоловік у цьому трикутнику, син Лори та коханий Черрі, зможе жити з наслідками. По суті, він — млявий, нездатний вчасно відокремитися від матері. Якби він бачив, що стосунки двох жінок не складаються, йому варто було б роз’їхатися з ними на максимальну відстань, обмеживши зустрічі з батьками лише святковими днями. Так, Черрі виявилася складною особистістю з трагічним минулим. Однак, на мою думку, її почуття до обранця були щирими, і якби їм не заважали, усе могло б скластися добре.
Серіал захопив мене настільки, що я переглянула його за один вечір. Шанувальникам психологічних драм наполегливо рекомендую. Я розповіла про сюжет без спойлерів, щоб зберегти інтригу. Ті, хто вже подивився, діліться враженнями! На чиєму ви боці?