У 1984 році в СРСР на бойове чергування заступила РЛС нового покоління – станція типу «Дарьял». Розміри лише однієї її антени сягали висоти десятиповерхового будинку. Передбачалося, що протягом кількох років Союз матиме ще кілька таких. Однак, цьому завадив 1991 рік. Тому виникають два питання: яка доля спіткала «Дарьял» і як справи із системою попередження ракетного нападу в Росії сьогодні?
1. Невидимий щит
У 1950-ті роки з обох боків Атлантики розпочалося вибухове розвиток балістичних ракет. Ще до середини десятиліття стало зрозуміло, що саме міжконтинентальні БР стануть головним засобом доставки ядерної зброї у майбутньому. Стрімкий прогрес у ракетобудуванні стимулював розвиток інших галузей ВПК, зокрема сфери радіолокаційних технологій. Ускорені роботи з створення РЛС нового типу стартували в СРСР і США одночасно у середині 1950-х років. Вже тоді було очевидно, що без розвиненої системи раннього виявлення ядерне оружня як засіб відплати буде малоефективним.
Першою радянською РЛС, яка цілеспрямовано працювала на виявлення міжконтинентальних балістичних ракет, стала РЛС «Дунай-2», успішно випробувана та прийнята на озброєння у 1958 році. Варто нагадати, що у жовтні 1957 року СРСР успішно запустив балістичну ракету Р-7, яка вивела на навколоземну орбіту апарат, відомий як «Супутник-1». Поява «Дунай-2» з дальністю виявлення 1200 км заклала фундамент для створення вітчизняної СПРН (системи попередження ракетного нападу).
І тут важливо наголосити на головному: розвиток технологій у сфері РЛС і МБР як у СРСР, так і в США відбувався швидше, ніж наддержави давали реалізовувати плани розгортання «повноцінної» СПРН. Початкові проекти будівництва РЛС постійно коригувалися, внаслідок чого «старі» вже розгорнуті станції у різні роки досить активно перемішувалися з новими. При цьому прогрес у сфері РЛС був виключно багатогранним і стосувався ефективності станцій у найширшому сенсі – від імовірності та дальності виявлення до економічності. Останнє було особливо і навіть критично важливим. Досить сказати, що після 1991 року в США також взялися за ніж оптимізації, почавши відрізати від ненажерливої СПРН окремі частини.
На той час Радянський Союз мав десятки різнотипних РЛС різних поколінь для виявлення МБР: Дністр, Дністр-М, Дніпр, Даугава і, нарешті, Дарьял. Усі ці системи були створені та введені в експлуатацію з 1963 по 1984 рік.
2. Непроста доля «Дарьяла»
До «Дарьяла» всі радянські РЛС належали до першого або проміжних поколінь. Розробка II покоління розпочалася у 1971 році в стінах РТІ АН СРСР. Очолював наукову групу радянський вчений і конструктор радіолокаційних систем Віктор Михайлович Іванцов. Також великий внесок у створення системи зробив колектив НДРТІ під керівництвом Олександра Миколайовича Мусатова.
Від першого покоління друге відрізнялося насамперед впровадженням нових антенних систем, електронним керуванням лучем, а також переходом до широкого використання цифрових систем в аналізі замість аналогових. Все це робило РЛС II покоління точнішими та «далекобійнішими», але водночас збільшувало їхню площу, вартість та енергоспоживання. Окремо варто згадати і про те, що колектив Іванцова виконав велику роботу для підвищення захищеності нових систем від перешкод. А ще ІІ покоління дозволяло об’єднувати подібні системи в єдину мережу.
Характеристики «Дарьяла» щодо станцій І покоління фактично злетіли до космосу! Одна така станція могла вести спостереження на відстані до 6 тисяч км під кутами 90 градусів по азимуту та 40 градусів по елевації. При цьому станція могла виявляти та супроводжувати до 100 цілей з ЕПР близько 0.1 кв.м (розмір і форма футбольного м’яча). Система складалася з двох рознесених на 1.5 км позицій – приймальної та передавальної. Приймальна була представлена фазовою антенною решіткою площею 100 кв.м, тоді як передавальна мала поверхню лише 40 кв.м. Будівництво «Дар’ялів» мало стати щитом Радянського Союзу від МБР нового типу, що з’явилися на початку 1970-х років – з роздільними боєголовками та великою кількістю імітаторів (обманок).
Будівництво «Дар’ялів» розпочалося наприкінці 1970-х років. Загалом СРСР планував зведення 7 таких станцій. Однак до Перебудови встигли звести лише дві. Першу – неподалік міста Печора, що на Комі, 1984 року. Другу у 1985 році відкрили в Азербайджані поблизу Габалі. При цьому на повну потужність станції вийшло лише у 1987 році, до цього моменту їх продовжували добудовувати прямо під час експлуатації. “Бойове хрещення” радянський “Дарьял” успішно пройшов у 1991 році, зареєструвавши численні пуски ракет, коли американці проводили свою “Бурю в пустелі” (війна з Іраком у Перській затоці).
3. А що сьогодні?
На озброєнні побудовані РЛС типу «Дарьял» залишалися до 2011 року, після чого було оголошено, що станції вичерпали свій потенціал. Втім, на бойовому чергуванні РЛС у Печорі залишається й донині, хоча й працює вже далеко не на повну потужність. Азербайджанська – демонтована та вивезена до Росії на початку 2000-х. Але головне в тому, що з 2006 року на зміну радянським «Дарьялам» поступово приходить нове сімейство надгоризонтних РЛС – «Воронеж». Скільки всього таких станцій – не відомо (дані засекречені). Але, за даними з відкритих джерел, після 2024 року Росія матиме щонайменше десяток «Воронежів».
На продовження теми читайте про радянський РД-0410 – унікальний двигун, аналог якого не змогли створити ані в США, ані в Китаї.