Ядерна енергетика пережила справжній бум у 1950-х роках. У повоєнний період активно шукали мирні застосування поділу атому, окрім його використання як зброї. Невдовзі ядерні реактори почали підключати до енергомереж та використовувати для руху суден і підводних човнів по всьому світу.
З часом виникла логічна ідея: чи може корабель з реактором стати плавучою атомною електростанцією? Відповідь на це запитання дали в середині 1960-х років завдяки американському проєкту стратегічного значення.
Як спустити човен на воду
Можна було б подумати, що першою плавучою атомною електростанцією опікувалися ВМС США чи СРСР, але це зовсім не так. Насправді, цього досягнення досягла армія США. Проєкт розпочався в рамках Програми ядерних енергетичних установок армії США, метою якої було розроблення компактних реакторів для віддалених регіонів.
Одним із результатів цієї програми став MH-1A – ядерний реактор на борту судна, відомого як USS Sturgis.
Контракт на реактор для Sturgis отримала компанія Martin Marietta у 1961 році. Він отримав назву MH-1A (Mobile, High Power – мобільний, високої потужності) і являв собою водо-водяний реактор, що працював на низькозбагаченому урані, встановлений у 350-тонний захисний кожух. Його номінальна потужність становила 10 мегават. Сам корабель не був новою розробкою; натомість його створили на базі переобладнаного судна типу «Liberty», яке залишилося від Другої світової війни. Раніше цей вантажний корабель носив ім’я SS Charles H. Cugle. Під час переобладнання його рушійну установку демонтували, оскільки планувалося, що він працюватиме тривалий час зі стаціонарних якірних стоянок. Експлуатувати систему незалежного руху визнали економічно невигідним.
Реактор MH-1A встановили на Sturgis, коли корабель стояв на якорі в бухті Ганстон-Коув, поблизу форту Бельвуар, де знаходився перший ядерний реактор армії – SM-1. Реактор вперше досяг критичного стану в січні 1967 року, а через шість місяців, у липні, його ввели до складу армії. Sturgis перебував у Ганстон-Коув протягом наступних 11 місяців, забезпечуючи електроенергією форт Бельвуар, хоча особливої потреби в цьому не було.
Sturgis не довелося довго чекати на бойове завдання. Спочатку його розглядали для розгортання у В’єтнамі, але зрештою він опинився в Центральній Америці – хоча причини були не зовсім не пов’язані.
У 1968 році Панамський канал переживав певну кризу. Сухий сезон призвів до нестачі води, і влада була змушена нормувати воду, що постачалася ГЕС Гатун, для місцевих енергетичних потреб та для роботи шлюзів, щоб пропускати судна через канал. Щоб допомогти підтримати роботу каналу, армія США задіяла Sturgis, а також дизельну енергетичну баржу Andrew J. Weber потужністю близько 20 МВт. Два судна забезпечували електроенергією Панамську зону, звільняючи водні ресурси для роботи шлюзів. Це дозволило збільшити пропускну спроможність каналу на 15 суден на добу. Звісно, така допомога мала й стратегічне значення: підтримка роботи каналу була корисною для логістики США під час війни у В’єтнамі, оскільки значна частина матеріалів проходила цим маршрутом.
Sturgis залишався на станції до 1975 року, після чого його замінили турбогенераторами Hitachi.
Окрім місії в Панамі, Sturgis майже не мав інших завдань. У 1976 році його вивели з експлуатації, оскільки програму армійських реакторів було завершено, а його потужності на каналі замінили більш практичні рішення. У 1977 році корабель повернувся до США, де на форті Бельвуар було вивантажено його паливо. Потім його поставили на довготривале зберігання у резервному флоті на річці Джеймс. Зрештою, у 2014 році було укладено контракт на 35 мільйонів доларів для утилізації та виведення з експлуатації реактора, після чого решту судна мали розібрати як звичайний корабель. Цей процес завершили до 2019 року, і перша у світі плавуча атомна електростанція припинила своє існування.
Історія Sturgis досить незвичайна. Військові планувальники вважали плавучу АЕС надзвичайно корисною, і незабаром після її створення знайшли для неї ідеальне застосування. Як тільки потреба в ній відпала, судно швидко вивели з експлуатації.
Відтоді у світі з’явилося небагато плавучих атомних електростанцій. Росія у 2019 році створила один атомний криголам, але плани щодо виробництва інших поки що не реалізовано. Зрештою, сучасній цивілізації важко будувати нові реактори навіть для наземного використання, не кажучи вже про мобільні плавучі установки, які можна розгортати за потреби. Схоже, попит на них недостатній, щоб виправдати їхню масову присутність.
Фото на головній: «MH-1A, плавуча АЕС STURGIS», Інженерний корпус армії США.